Як пояснювати дітям, що засуджувати не можна

  • чому виникає відчуття нерівності та заздрості до тих, хто в безпеці;
  • що робити дорослим, якщо дитина засуджує інших

Як пояснювати дітям, що засуджувати не можна

 Ти ж виїхав до Польщі, що ти знаєш про війну?”, “Ти навіть вибухів не чув”, “Та ти біля моря сидиш, можеш спокійно гуляти берегом, а я тут живу в сховищі” – так звинувачувати одне одного можуть дорослі та діти. Це – наслідок злості, відчуття небезпеки, страху та відчаю.

ЧОМУ ЛЮДИ ЗЛЯТЬСЯ НА ТИХ, ХТО В БЕЗПЕЦІ

Люди, які перебувають у небезпеці, насамперед відчувають страх і злість. Ця злість обов’язково має кудись скеровуватися. Тому, якщо є хтось, хто перебуває у вигіднішому становищі, у людини підсвідомо виникає заздрість. Тому що “я сиджу й мені погано, а в тебе чомусь усе добре”. Це неконтрольоване відчуття.

Таке відчуття виникатиме завжди – не тільки в умовах війни, а й, наприклад, через різні класові рівні чи рівень зарплати в мирний час. Головна відмінність полягає в тому, що в мирний час ми можемо спиратися на свій ресурс і переробляти заздрість у конкуренцію. Коли виникає конкуренція, ми думаємо: “Ага, у тебе краще! Ну, тоді в мене буде ще краще”. І тоді ми більше й наполегливіше працюємо, займаємося спортом абощо. Це нормально”.

Натомість під час війни ресурсу обмаль або немає взагалі. Тому на зміну заздрості приходить відчай. До відчаю додається злість, яку людина накопичувала впродовж небезпеки. Тоді людина виплескує весь вирій емоцій на тих, хто зміг влаштуватися в безпечному середовищі.

ЩО РОБИТИ, ЯКЩО ДОРОСЛІ БАЧАТЬ, ЩО ДИТИНА ЗАСУДЖУЄ ІНШИХ

  1. Легалізувати злість дитини. Це загалом треба робити під час війни. Батькам треба сказати: “Я розумію тебе. Ти маєш право злитися, що ти тут (чуєш вибухи, сидиш у підвалі), а інші там, у безпеці, що в тебе так склалися обставини, а в інших людей – інакше, краще”.
  2. Далі треба ввімкнути так зване соціалізоване “але”. Тоді кажемо дитині: “Але тобі потрібно мати людянішу поведінку, маєш із розумінням ставитися до інших людей. Ти можеш злитися, що в тебе все по-іншому чи злитися на ситуацію, що склалася, але не можеш засуджувати людей, яким безпечніше. Люди, які обрали інший шлях і кому вдалося виїхати, не винні в цьому”.
  3. Важливі слова підтримки. Дітям стає легше, коли їхню злість легалізують дорослі. Зазвичай вони визнають: “Так, я злюся! Так, мені недобре. Так, мені не подобається те, що сталося”. Діти можуть запитувати, чому так сталося. Треба пояснювати, що ця ситуація вимушена й тимчасова, треба перетерпіти. А далі підтримати, кажучи: “Ми стаємо стійкішими, коли стикаємося зі складнощами. Ми впораємося, переможемо, повернемося додому (якщо ви не вдома), усе буде гаразд!”.

Це, з одного боку, легалізація агресії та злості, а з іншого – приведення цієї злості до соціальної норми, співчуття, розуміння..

  1. На дитину може погано вплинути, якщо батьки матимуть велике відчуття провини. Мовляв, ми не встигли, не змогли абощо. Так, у дитини руйнуються світ та опора.

Натомість, якщо батьки кажуть: “Так, ми у важкій ситуації, але ми впораємося, не хвилюйся. Це треба пережити – бігати в бомбосховище, ділити їжу на маленькі порції. Це наш теперішній побут, наше випробування”, дитина не втрачатиме віру, бо батьки стійкі. Батьки можуть бути в паніці, плакати чи не розуміти, що робити, коли діти їх не бачитимуть.

“Ти можеш злитися, що в тебе все по-іншому чи злитися на ситуацію, що склалася, але не можеш засуджувати людей, яким безпечніше. Люди, які обрали інший шлях і кому вдалося виїхати, не винні в цьому”.