Учениця 11-Б класу Наталія Коломієць отримала подяку міського голови за активну участь у конкурсі творів «Пам’ять серця». Робота дівчини відзначено у номінації «Твори учнів 9-11 класів» та надруковано у збірці, яка присвячена героям-черкасцям, що загинули на сході України. У своєму творі «Герої на вмирають, вони живуть вічно», Наталія розповіла про випускника школи, що загинув при захисті Донецького аеропорту, «кіборга» Євгенія Подолянчука. Всі бажаючі можуть ознайомитися зі збіркою у шкільній бібліотеці.

До відома: Книга «Пам’ять серця» складається з двох частин, у першій частині розміщено матеріали про 26-х загиблих Героїв, у другій частині – віршовані і прозові твори учнів і вчителів навчальних закладів міста, представлені на конкурс «Пам’ять серця», проведений департаментом освіти та гуманітарної політики Черкаської міської ради.

 Герої не вмирають, вони живуть вічно

Одного разу    я прокинусь вранці рано,

Грайливо сонце буде небо цілувати,

Птахи за вікнами співатимуть сопрано,

А у кутку у чорній хустці… сива мати…

Що то за горе і чи це мені наснилось?

Та янгол за спиною відповість мені:

«Тебе немає, вже за тебе помолились.

Ти вбитий «Градом» був учора на війні…

                                                             Світлана Александрова

Стою перед портретом… На мене дивляться прекрасні темні очі. Усмішка на вустах. Високого зросту, міцної статури. Юнак-красень. Мрія багатьох дівчат. Якби я зустріла такого на вулиці, напевне, закохалась одразу.  Знову пильно дивлюся йому у вічі. Євгене, як ти, як тобі живеться там, у вічності, без рідної неньки, без коханої дружини, без милої серцю України?  І раптом ніби спалах блискавки серед сонячної днини. Я побачила те, чого ніяк бачити не могла. Бездонне синє небо, радісне сонце, політ пташок угорі й… руїни Донецького аеропорту. До мене долинули вибухи, гуркіт, крики, стрілянина. Порох і дим стояли стовпом, закриваючи і небо, і сонце. Серед безмежного хаосу я вгледіла його, Євгенія Подолянчука, двадцятитрьохлітнього старшого  лейтенанта. Він тут разом зі своєю групою обороняє та захищає від ненаситного ворога свою українську землю. Євгеній  дає команди, як вести бій, куди слід цілитися, попереджає про небезпеку, наказує стежити за снайперами. Бійці виконують його розпорядження, бо він не тільки офіцер, командир, а й бойовий побратим, вірний друг. Хоч йому всього 23 роки, але авторитет серед своїх товаришів має неперевершений. Звідки ж у ньому такий магнетизм, така сила вірності Батьківщині, бойовому братерству?
Про таких писала відома українська поетеса Ліна Костенко: « В дитинстві відкриваєш материк, котрий назветься потім – Батьківщина». Тому я уявила Євгена трирічним хлопчиком, якого мама Ніна Федорівна вчить грати у шахи. Мине зовсім мало часу, і вже Женька буде вигравати у рідної неньки. Потім семирічного хлопчика матуся приведе за руку в перший клас школи №3. Святково зодягнений, з великим букетом квітів, він був серед таких же першокласників, як і всі трохи збентежений, схвильований. Напевне, вже тоді Євген вирішив стати найкращим у цій школі, завоювати повагу однолітків та вчителів. І це у нього добре виходило.
Євгене! Мене навчають ті ж учителі, які і тебе вчили, тому я багато знаю про тебе. Знаю твого класного керівника, клас і парту, за якою ти сидів зі своїм другом Андрієм. Усім нам відомо, що патріотами не стають, ними народжуються, тому навчаючись у початковій школі, ти став членом Черкаської Національної скаутської організації « Пласт» і залишався її членом на довгі роки. Ми знаємо, як ти понад усе любив свою Батьківщину та беріг її національні традиції. Ще ніхто у школі не вбирався на свята в український  національний одяг, а ти вже щодня до школи ходив у вишиваній українській сорочці. І зачіска у тебе була, як у справжнього українського козака. Ти , як і В’ячеслав Чорновіл , вважав, що « Україна починається з тебе». Євгене, я чомусь думаю, що і навчальний заклад обрав ти особливий – у самому серці українського національного патріотизму! – Львівську Академію сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, яку закінчив у 2012 році з відзнакою. Ставши  справжнім офіцером, ніколи  не хотів бачити війну на своїй землі. Як ти любив життя і хотів жити! Ти мав магічну здатність стискати та розтягувати час,  встиг  зробити дуже багато запланованого. За свої 23 роки здобув досвіду за півстоліття. А як хотів кохати! І зустрів своє сонечко, свою дружину Марію. Скільки попереду планів, щасливих та радісних днів!          Та коли на сході нашої країни навесні 2014 року розгорілася війна, ти одним із перших без роздумів, вагань та сумнівів добровільно пішов захищати територіальну цілісність нашої Батьківщини. Євгене, ти загинув 14 вересня 2014 року , і все, що відбулося потім , тобі вже невідоме. Куля снайпера влучила у скроню, і по дорозі до лікарні ти помер, бо це жахливе поранення було несумісне з життям.
Я впевнена, що останні твої слова були звернені до бойових побратимів, друзів, це наказ стояти до кінця, боронити кожен шмат рідної землі. Часто буваю в кімнаті Бойової слави рідної школи. Рік тому тут з’явився куточок пам’яті тобі, випускнику школи, воїну-захиснику територіальної цілісності України, герою сучасної гібридної війни Євгенію Подолянчуку. Тут затишно, урочисто, завжди квіти, старшокласники проводять уроки мужності для учнів молодших класів. А нещодавно відкрито меморіальну дошку. Церемонія відкриття відбулася 14 вересня у день твоєї  загибелі,  Євгене. Шкільна родина, щодня йдучи до школи, зустрічається з твоїм  мужнім і серйозним поглядом, який ніби до нас промовляє: «Любіть свою Батьківщину, будьте їй вірними і пам’ятайте про нас,молодих, які так любили життя і так хотіли прожити його незвично».  Клянемося тобі, мій земляче, юначе із мого століття, що не забудемо тебе, всіх тих, хто віддав своє життя за те, щоб завжди світило сонце над нашою мирною землею, співали птахи, сміялися діти.

Всіх до єдиного ми повинні пам’ятати,

Хто нас в цей час тяжкий на сході захищав,

Щоб знала кожна вбита горем мати,

Що не даремно син життя своє віддав.   (Світлана Александрова)